Костянтин Чесноков – перший директор школи і активний громадський діяч
Костянтин Петрович Чесноков - почесний житель селища Шацьк. Його висока громадянська активність, унікальна для нинішнього часу інтелігентність проявляються і нині попри те, що Костянтинові Петровичу вже 88 років.
Мріяв про кар'єру військового льотчика, а натомість усі сили й розум поклав на вівтар учительської справи та директорства в головному навчальному закладі Шацька. Авторитет у шачан завоював низкою корисних діянь у період свого майже 50-річного (!) депутатства. А ветеранів - своїх підопічних - огорнув турботою і увагою, коли протягом 18 років очолював раду ветеранів Шацького району.
Народився в Старому Осколі Бєлгородської області. Згодом сім'я переїхала на Донбас.
- Якщо пам'ятаєте, саме в цих краях народилася легендарна Паша Ангеліна. А ще нам довелося чотири роки жити в Краснодоні, де на моїх очах формували "Молоду гвардію" - знамениту команду майбутніх героїв Великої Вітчизняної війни. Олег Кошовий, Іван Земнухов, Любов Шевцова, Уляна Громова, Сергій Тюленін навчалися в сусідній школі.
Ще з дитинства мріючи про підкорення небес, у 1941-у Костянтин Петрович записався до ліцею військово-повітряних сил, а через три роки самостійно підняв літак у небо.
- Моя душа тоді тріпотіла: такими сильними виявилися враження від першого польоту! А з іншого боку - видимість у літаку була майже нульовою, неймовірний холод пробирав тіло до кісток, - згадує Костянтин Чесноков.
На жаль, отримана мікротравма, а згодом і операція, стали причиною того, що чоловіка відсторонили від польотів. У 1947-у сім'я переїхала на Волинь, де Костянтин Петрович проявив інтерес до педагогіки. Закінчивши Луцький педінститут ім. Л.Українки (історичний факультет), у 1954 році дипломований спеціаліст приїхав до Шацька. Деякий час очолював відділ освіти, а потім чоловіка призначили ПЕРШИМ ДИРЕКТОРОМ новозбудованої Шацької школи. За період його керівництва навчальний заклад став потужним осередком освіти, педагогічний колектив збагатився непересічними особистостями, професійні успіхи яких принесли добру славу школі.
До речі, аж 45 років Костянтин Чесноков займається моржуванням. За цей період вода озера Велике Чорне, недалеко від якого чоловік живе, стала джерелом його енерії, загартувала тіло, відігнала всі хвороби.
- Зимове купання - це природна вакцинація від багатьох хвороб. Я в цьому переконався особисто. Тішуся, що і мій внук Сергій із друзями полюбили моржування. Тож від минулої зими загартовуємося разом.
З дружиною Надією Володимирівною ділили навпіл радість і смуток протягом довгих 64-х років. Все життя турбувалися один про одного в період хвороб, були єдиним цілим на роботі, обоє ж бо - вчителі, інтелігенти. Цього року Надія Володимирівна відійшла у вічність. Костянтинові Петровичу важко змиритися з цією втратою, проте знаходить розраду в товаристві сім'ї та друзів, у тій активній громадській роботі, без якої не уявляє себе ще змолоду.
Костянтина Чеснокова шачани цінують за його досвід, захоплюються життєвою позицією, унікальною пам'яттю на історичні події; мудрістю, якою просякнуте кожне слово. Зрештою, пишаються своїм земляком. Не залишилася в боргу перед Костянтином Петровичем і держава: нагородила його трьома орденами і 15 медалями! Бо він - великий син - як ніхто інший на це заслужив.
Віктор ГРИЦЮК. Газета "Слово Волині" №32 08.11.2012
Костянтин Чесноков – серед національних лідерів України
Цього року побачило світ четверте видання книги «Національні лідери України», яке стало продовженням серії видань Всеукраїнської програми «Золотий фонд нації» (започатковано 2009 року). Книга, присвячена річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, досліджує сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку ветеранського руху в Україні.
Інтерес у шачан видання викликало, передусім тим, що серед найактивніших учасників ветеранського руху на Волині там згадується ім’я Костянтина Петровича Чеснокова – почесного громадянина селища Шацьк, учасника бойових дій, нагородженого орденами «За мужність» ІІ і ІІІ ступенів та «Трудового червоного прапора». «48 років працював на педагогічній ниві, більше 20 років був директором Шацької середньої школи, відмінник освіти СРСР та УРСР. Майже 50 років обирався депутатом районної і селищної рад...»
Костянтин Петрович активний громадський діяч, справжній інтелігент, його думки та дії завжди помірковані, йому довіряють люди, його поважають як особистість. Вся його трудова діяльність, організаторський талант і здібності пов’язані з Шацьким краєм і його людьми…», -- пишеться в виданні.
Саму книгу, а також диплом і грамоту учасника Всеукраїнської програми Костянтину Чеснокову урочисто вручив Микола Капітоненко, голова Волинської обласної ради ветеранів.
Мирослава ЦЮП’ЯХ. Газета "Шацький край" № 35 від 2013-08-31
Гордість педагога - досягнення учнів
Особливі слова хочу сказати вчительці, яка свого часу мене, гуманітарія за генами і покликанням, переконала навчатися в математичному класі Шацької школи, сказавши: «Миросю, ти зможеш!» Я не вірила, але змогла. І на випускних іспитах відмінною оцінкою з геометрії тішилася більше, як зі своєї улюбленої української мови. Педагог, яка була нашим класним керівником, не допустила, щоб ми, випускники, викреслили її зі свого життя навіть після школи. Вчителька подумки складала з нами сесії в інститутах, кричала «Гірко!» на наших весіллях, раділа народженню дітей, першим успіхам на роботі.
Надія Хомівна народилася 1938 року в селі Вишнів. Тривожним дитинство дівчинки зробила війна – тільки через шість років їх визволили від фашистів. За хатою маленької Надії ще стояв танк, нагадуючи про воєнні жахи, а місцеві вчителі вже ходили по селу, записуючи дітей у школу. Про роки навчання Надія Хомівна розповідає з усмішкою і ноткою гордості в голосі:
– У школі я була активісткою. Співала, танцювала одразу в трьох колективах, виконувала обов’язки комсорга, редагувала шкільну газету. Ще й вчилася на відмінно! Брала участь у ІІ піонерському республіканському зльоті, де пам’ятний подарунок мені вручав сам легендарний герой Великої Вітчизняної війни Сидір Ковпак. А які сильні враження пережила під час зустрічі з письменниками Олесем Гончаром, Остапом Вишнею, Леонідом Первомайським!
Екскурсію до Канева, на могилу Тараса Шевченка, Надія Хомівна теж не змогла забути. Читання творів Кобзаря було дорогою традицією для кожного члена її сім’ї. Коли неграмотна бабуся і мама з двома класами польської школи збиралися прясти чи готувати обід, то передусім кликали сестру Віру та просили її читати вголос Шевченка.
Вже тоді література стала для дівчинки світом захоплюючих відкриттів. Надія багато читала, писала довершені твори, уривки яких красувалися на сторінках районної газети. Водночас мала чудово розвинуте математичне мислення. І коли постала перед вибором майбутньої спеціальності, розгубилася.
– Я тоді по-справжньому мучилася, бо однаково любила і математику, і літературу. Але міркувала так: якщо не виберу математику, то назавжди її втрачу. А література, навпаки, буде постійно зі мною. Прийняла це рішення – як у воду глянула. Так усе й склалося: математика стала цариною, в якій почувалася королевою, а література – захопленням усього життя.
Навчання в Луцькому педінституті імені Лесі Українки відкрило у здібному математикові ще й талановитого педагога. Коли під час навчальної практики студентка Надія Кравчук давала в одній із луцьких шкіл відкритий урок із геометрії, то вчитель із досвідом їй сказала: «Такого досконалого уроку я б не провела».
У Піщанській сільській школі, де в класі навчалося 39 учнів і з них лише шестеро дівчат, було нелегко. А 1960 року вже Шацька школа відчинила двері перед молодим педагогом. Надія Хомівна береже і при нагоді всім показує дисертації випускників, що стали математиками, їхні публікації і фото. Це її цінність, її гордість, її нагорода за 38 років нелегкої праці.
А був і невимовний біль, коли чотирьох випускників Надії Кравчук відправили служити в Афганістан. Каже, за той час всі сльози виплакала за своїми хлопцями. Нині дякує Богові, що ті, хоч пораненими і морально травмованими, та живими повернулися додому.
…Засумували ми після афганської теми. Не хотілося нею завершувати душевну кількагодинну розмову. І тут Надія Хомівна принесла стоси рукописів. Це вже була не математика, а література – її власні творчі роботи: газетні замітки, спогади, оповідання. На невелику книгу вистачить! Син (відомий у Росії письменник Сергій Тютюнник) давно авторитетно заявив матері, щоб викидала сапку й озброювалася ручкою й папером. Бо те, що вона пам’ятає з дитинства і до того ж вміє майстерно записати, може стати унікальним надбанням для нащадків.
Мирослава ЦЮП’ЯХ. Газета "Слово Волині" № 35 від 29.08.2013
Мистецтво для нього, як молитва, бо твориться лише з особливим настроєм душі
Василя Ханзерука із села Світязь важко застати вдома. Хоч уже кілька років перебуває на заслуженому відпочинку, та відтоді, зізнається, і часу не додалося, і домашніх справ не поменшало. В день нашого візиту саме допомагав зятю зі збором будматеріалів на майбутній будинок для доньчиної сім’ї. Окрім цієї, має ще незакінчену роботу в майстерні – різьбить з дерева декоративну основу під чучело з голови козулі чи лося. А в хаті припадає пилом мольберт – Василь Григорович, професійний художник, давно мріє, відкинувши всі безкінечні справи, засісти за улюблену творчість. Хоч і зараховує себе світязянин до когорти пенсіонерів, та жоден з останніх не може похвалитися працездатністю, енергійністю, непосидючою вдачею, які притаманні Василеві Ханзеруку. Та, зрештою, і молодістю, бо днями йому виповниться лише 50.
Все, за що беруться золоті руки майстра, перетворюється в довершений витвір. Фарба на полотні – на мальовничий світязький пейзаж, дошка – на оригінальний сувенір чи деталь для меблів, суха вигнута коряга – на вужа, якого не відрізниш від справжнього.Тонка душа митця не заважає Василеві Ханзеруку чудово розбиратися в техніці. Купу непотрібного, на перший погляд, залізяччя він за кілька місяців здатний перетворити на новенького трактора. Якщо повсякденну роботу виконує автоматично, то мистецтво, як молитву, творить лише з особливим настроєм душі. Талант живописця в нього – це родинне, бо двоє дядьків по батьковій лінії були художниками. Мама Марія Панасівна пригадує, що маленький Василь міг годинами вирізати з журналу «Малятко» дрібні малюночки і творити з них на вікні чудернацькі візерунки.
– Та в мене тоді був цілий штаб! Всі сусідські діти збиралися біля моєї великої коробки з олівцями, – і собі поринув у дитячі спогади Василь Григорович. Якщо друзі помалювали і забули, то він свого захоплення не полишив ні в школі, ні в технікумі, ні під час служби в армії. Більше того, здібності талановитого юнака скрізь помічали і використовували. В радянський період популярною була наочна агітація, стенди до різних свят – їх художнім оформленням і займався в роки юності Василь. Професійно орудувати пензлем Василь Ханзерук навчився в Московському народному університеті мистецтв, здобувши там спеціальність художника-графіка. Потім була робота лаборантом у Шацькому лісному технікумі і 25-річна праця ВЧИТЕЛЕМ МАЛЮВАННЯ у Шацькій школі.
Кілька полотен живопису прикрашають нині стіни оселі Василя Григоровича. Вони найбільш цінні для нього, бо одні написані в період знайомства з дружиною Тетяною, інші – в такі рідкісні хвилини творчого піднесення. Коли молодий Василь став допомагати татові-ліснику облаштовувати в лісах рекреаційні куточки, то виявив у собі інші здібності – різьби по дереву. Вже перші його роботи – дерев’яні скульптури і вирізьблені таблиці – були зграбними й довершеними. Коли йшов пасти корови, то неодмінно брав із собою ножа – так із мертвої деревини першою з’явилася наче жива білочка. Потім були орли, олені, інші сувеніри. Гігантський дерев’яний лелека біля хати вже не перший рік допомагає господарям витягати з криниці воду. В зрілому віці Василь Григорович уже виготовляв меблі до хати (гарнітури в кухню, вітальню), альтанки, на замовлення – дерев’яні вивіски для офісів Шацького національного природного парку і Світязького лісництва, стенди і дороговкази для санаторію «Лісова пісня» і пансіонату «Шацькі озера». Майже всі вивіски магазинів, барів Шацька, численні рекламні щити – теж справа його рук. Художник брав участь у розробці герба Шацького району. І саме він втілив його атрибутику у величному символі, який став окрасою сцени районного Будинку культури. Швидко пролетіли роки.
– Коли тих 50 минуло? – ставить сам собі риторичне запитання ювіляр. – Вже й доньки Світлана і Марія виросли. В старшої – власна сім’я: чоловік, син Арсеній – наш любий внучок. Молодша – студентка. Думав, поменшає з роками клопотів, то зможу, нарешті, більше часу присвячувати мистецтву. Озеро Світязь, до якого рукою подати, манить до себе чудовими краєвидами, які аж просяться на полотно. А я тільки зітхаю, дивлячись на нього. Утім, в відчай не впадаю. От лишень зведу для старшої доньки будинок, прилаштую в житті молодшу і таки порину з головою у творчість!
Мирослава ЦЮП’ЯХ. Газета "Шацький край" № 47 від 2013-11-23
Догори